Неділя, 22.10.2017, 03:44

Тарасівська ЗОШ І-ІІІ ступенів. Частина - 2

Календар
«  Вересень 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2014 » Вересень » 16 » ЛЮБОВ НАЙДЬОНОВА: "ЩОБ ДИТИНА ГРАМОТНО СПОЖИВАЛА МЕДІА, ТРЕБА ПОСТАВИТИ ЇЇ В ПОЗИЦІЮ ТВОРЦЯ"
10:50
ЛЮБОВ НАЙДЬОНОВА: "ЩОБ ДИТИНА ГРАМОТНО СПОЖИВАЛА МЕДІА, ТРЕБА ПОСТАВИТИ ЇЇ В ПОЗИЦІЮ ТВОРЦЯ"

                                   

Як сформувати критичне мислення у дитини і чому комедійні серіали викривляють життєві орієнтири – розповіла психолог і тренер із медіаосвіти.

Медіаграмотність нарешті стає реальністю, а не далекосяжною перспективою. Нині у школах триває всеукраїнський експеримент із впровадження у навчально-виховний процес медіаосвіти. Експеримент проходить на базі загальноосвітніх навчальних закладів Автономної Республіки Крим, Дніпропетровської, Запорізької, Київської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Полтавської, Черкаської областей та міста Києва. У лютому відбулися семінари-практикуми для вчителів із різних областей, під час яких педагоги виступали у ролі учнів.

Реалізацією програми «Практична медіаосвіта» займається Інститут соціальної та політичної психології у партнерстві з Академією Української Преси та Інститутом інноваційних технологій і змісту освіти за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

Про цілі та перспективи медіаосвіти розповіла Любов Антонівна Найдьонова –заступник директора з наукової роботи Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, завідувач лабораторії психології масової комунікації та медіаосвіти, кандидат психологічних наук.

 «Головна перешкода – відсутність фахівців»

Як швидко курс медіакультури у школі стане нормативним, а не експериментальним?   

Концепцію впровадження медіаосвіти розраховано до 2020 року. Нині ми на експериментальному етапі, який триватиме до 2016 року. За цей час треба підготувати освітню систему так, щоб можна було впроваджувати медіаосвіту масово. Головна перешкода в цьому напрямі – відсутність фахівців, які можуть адекватно викладати дітям медіакультуру, медіаграмотність. Тому наше першочергове завдання – підготувати вчителів. Також за цей період треба в межах типової програми розробити спеціалізовані програми, які враховуватимуть профільне навчання – адже медіаосвіта відрізнятиметься для гуманітарного і технологічного профілів.

Скільки шкіл бере участь в експерименті?

Ми передбачали, що оберемо лише кілька шкіл, проте щойно зробили оголошення про такий експеримент – отримали величезний відгук, із різних областей. У результаті відібрали 82 школи – це значно більше, ніж ми розраховували, однак бажаючих було багато, і ми просто не могли відмовити. 2011–2012 роки – це підготовчий період, у ході якого школи визначаються з цілями в межах експерименту, обирають для себе найбільш вдалу модель, також триває підготовка педагогів.

Які ваші враження після проведених семінарів-практикумів, наскільки готові педагоги до такого нововведення?

У школах насправді багато ентузіастів, які роблять чудові речі, але, разом із тим, уся система ще не готова. Можна сказати, що процес біжить попереду його організаторів: хтось працює в межах вищої школи, де розробляються курси і програми; хтось – у межах системи післядипломної освіти; звичайно, працюють у школах, де є факультативи медіакультурного напряму (газети, радіо, телебачення, фото, кіно). Тому у медіаосвіті передусім необхідні інтеграційні зусилля, система освіти у нас побудована галузево, і складність полягає у поєднанні всіх ланок.

Викладачі яких предметів вестимуть цей курс?

Ще під час підготовки програми медіаосвіти ми проводили масове всеукраїнське опитування і запитували у педагогів: «Учителі якого профілю, на вашу думку, мають викладати медіакультуру?» Отримали дві групи відповідей: по-перше, це вчителі з математики та інформатики – тобто бачимо зв’язок із комп’ютерною грамотністю; інша група – це вчителі з літератури, тобто мовники, які орієнтуються у мові художніх творів, тут інший зв’язок – від художнього твору до театру, від театру до кіно. Але, разом із тим, за відповідної підготовки медіакультуру можуть викладати вчителі абсолютно різних предметів: і біології, і географії, і фізики.

Окрім семінарів, які ви проводите для вчителів, як плануєте готувати педагогів?

Головний напрям – це співпраця із системою підвищення кваліфікації педагогічних працівників, з обласними інститутами післядипломної педагогічної освіти. У цих закладах учителі проходять перепідготовку, яка може бути проблемно зорієнтованою, в нашому випадку – підготовка до викладання медіаосвіти. Академія Української Преси знайшла грантові кошти і запросила фахівців, аби провести навчання методистів, які потім навчатимуть учителів. Також планується впроваджувати спеціальність медіапедагога та медіапсихолога у педагогічних вишах, подекуди такі спеціалізації вже відкрито. У межах експерименту ми маємо домовленість із п’ятьма вищими навчальними закладами, на базі яких готуватимемо фахівців.

Наша лабораторія підготувала і видала посібник для вчителів «Медіакультура особистості: соціально-психологічний підхід». Готуються авторські програми з певного профілю, також вийде підручник для дітей, сьогодні разом з Академією української преси шукаємо можливості видати робочий зошит.

Медіамистецтво й екранна мова

Отже, під час експерименту курс «Медіакультура» буде обов’язковим у цих 82-х школах?

Це буде курс за вибором у межах варіативної частини програми – для старшокласників. Школи, що увійшли до експерименту, обрали викладання цього курсу. Звісно, ми розуміємо, що медіаосвіта аж ніяк не має починатися зі старшокласників, це слід починати значно раніше. Але ж діти у молодшому віці не отримали таких знань. Тому ми можемо до них звертатися вже як до майбутніх батьків – щоб дати ту компетенцію, якої сьогодні не мають батьки і якої не дала їм школа.   

Розкажіть, у чому полягає головна ідея цього курсу, які напрями він включатиме?

Ми хочемо створювати комунікаційну модель. Тобто ідея в організації спільного майданчика, на якому дорослі зможуть обговорювати з дітьми медійні продукти – дізнаватися про потреби дітей, їхні думки. Вчителі продемонструють, як правильно спілкуватись, насправді всі негативні впливи медіа можуть бути відрегульовані саме правильною комунікацією. Якщо у дитини правильно запитати і пояснити, навчити її самокерування, то це буде найкращим шляхом профілактики будь-яких ризиків.

Тобто фактично уроки проходитимуть у формі обговорення?

У нас багато форм і видів занять. Загалом навчальну програму поділено на три блоки: загальноінформаційний («Людина у світі інформації»), другий блок – візуальна медіакультура і медіамистецтво і третій – медіакультура у кібер-просторі та основи безпечної поведінки в Інтернеті.

Передбачається і лекційний матеріал, і практичні заняття – скажімо, перегляд та аналіз фільмів, зокрема, короткометражок, а також реклами; обговорення медійних творів і створення власних. Діти можуть приносити на урок цікаві для них твори, пропонувати для перегляду та обговорення те, що їм сподобалось або навпаки – не сподобалось. На уроках вивчатимуться механізми впливу, види маніпуляцій у медіа і як від них звільнятися. Приділятиметься увага екранній мові: тобто – як передаються різні ідеї з точки зору психологічного впливу, які емоції викликають певні зображення. Суть у тому, щоб діти проявляли ініціативу та створювали власні медіатвори. Коли діти вчаться робити щось самостійно, вони інакше сприймають екранну мову – якщо є мотивація робити, то виникає мотивація знати.  

Створення власних продуктів, очевидно, потребуватиме технічного забезпечення. Чи не стане це проблемою у школах?

Школи є різні, ми вже переконались у цьому під час експерименту. В одній школі є клас, де кожен учень має ноутбук. Інша ситуація, коли на всю школу одненький комп’ютер та ще й труднощі з інтернетом. Тому, звичайно, вчителю треба буде адаптувати програму до тих умов, у яких працюватимуть діти. Насправді навіть якщо в одного учня є мобільний телефон, то вже можна зробити медіатвір. Можна робити фото-презентацію, фото-кіно – цей жанр популярний зараз. До речі, таку номінацію маємо на дитячих кінофестивалях.

Чи передбачається виклад матеріалу про сучасні ЗМІ в Україні, основи журналістики?

На початку є теоретична частина, яка спрямована на медіаобізнаність – йтиметься про систему ЗМІ, про те, як працює радіо, телебачення. Важливо поєднувати наші зусилля з журналістами, бо вчителі не мають такої компетенції і часто дуже погано обізнані із сучасним медіаландшафтом. Тому ми плануємо залучати журналістів до проведення окремих занять, деякі місцеві телерадіокомпанії та газети вже співпрацюють з учителями – водять дітей на екскурсію.

Проте хочу підкреслити, що ми не взяли за основу журналістську модель як передпрофесійну підготовку. Я думаю, що наразі таких занять достатньо у позашкільній роботі – це всілякі конкурси газет, гуртки юнкорів… Наш курс готує до грамотного споживання. Але виявилося, що для того, щоб грамотно споживати медіа, треба поставити дитину у позицію творця – це найкоротший шлях до медіаграмотності. Після того, як діти щось зробили, вони зовсім інакше дивляться на медіатвори. Їм уже нецікаво дивитися якийсь тупуватий гумористичний серіал – вони вишукують інше, починає формуватися смак. Звісно, один курс не зможе вирішити всі психологічні проблеми, які можуть виникати під впливом медіа, однак це стане певною основою.

Про «Інтерни» і «Голос країни»

А які психологічні проблеми виникають у дітей через медіа –в чому ж полягає негативний вплив телебачення, інтернету?

Для кожної вікової групи є свої небезпеки. Мушу сказати, що для дітей віком до трьох років взаємодія з медіа приносить лише негатив. А головна небезпека очевидна – це знерухомлення. Що більше дитина сидить перед телевізором чи комп’ютером, то менше вона рухається. А рух – це розвиток, і не лише фізичний, бо рух пов’язаний із впевненістю особистості. Якщо формується впевненість щодо власного тіла у цьому віці, то потім, якими страшними не були б обставини, впевненість у людини зберігається.

Небезпека для дошкільнят 4–6 років – це надмірне враження, навіть травмування через підвищену вразливість. Дитина ще не розуміє, що телевізор – це штучна реальність. Але водночас у неї з’являється й активно розвивається фантазія. Образи з медіа «осідають» у свідомості, і потім ці образи можуть випливати, стояти перед очима… Тому дітям не можна бачити страшні картини – приміром, відірвану руку. Цього не можна показувати. Дорослий уже має когнітивний інструмент відсторонення, він може відділити власну емоцію від побаченої картини, дитина ще не має розвинутих когнітивних механізмів.

Для дітей віком 9–12 років головна небезпека – це копіювання, адже телебачення дає уроки соціального світу. Те, що недоступне в реальному світі для прямого спостереження, діти добирають із будь-яких джерел – мережі, ТБ, вони починають самі вже щось шукати. До 12 років треба, щоб дитина вже мала якийсь медіаосвітній досвід, культуру перегляду телебачення. До речі, коли ми проводили попередні опитування, то виявилося, що чимало сімей у Києві взагалі не мають телевізора, відмовляються від нього, і батьки самі підшукують дитині щось з інтернету.

Можливо, це більш безпечний шлях, принаймні, вони контролюють те, що дивиться дитина.

З одного боку, так, але загалом відмова від телевізора матиме й негативні наслідки. Є два ризики: по-перше, у такий спосіб батьки роблять дитину несхожою на інших. Дитина не знатиме популярних серед однолітків героїв (із мультфільмів чи кіно), відповідно діти можуть потрапляти в ситуацію відторгнення. Другий ризик: якщо дитина не має практики перегляду ТБ, у неї не розвиватимуться якості, які необхідні для взаємодії з медіа. Дитині треба дозовано передавати навички саморегуляції і вольової поведінки. Вона має навчитись організовувати свій час, встановлювати межу. Наприклад: до цього часу я дивлюсь кіно, а потім роблю уроки, я сам керую своїми бажаннями, а не вони мною.   

А які небезпеки існують для підлітків?

Передусім – викривлення життєвих орієнтирів. Ми проводили опитування, аби з’ясувати, що дивляться діти. Й одна з найпопулярніших відповідей – серіал «Інтерни». Ми запитували: «А чому дивитесь?» – «Бо смішно». Так от, через такий полегшений формат дітям нав’язуються певні моделі стосунків, ставлення до інших, зразки поведінки. Якщо говорити дуже м’яко, то це надзвичайно недобрі зразки поведінки: варіанти приниження, злого ставлення… А якщо згадати серіали «Універ», «Вороніни», «Щасливі разом» – це просто жах насправді. Але ж діти сміються. А те, що йде через сміх, блокує критичне сприймання, стає звичним і нормальним.

У нас виходить, що побити когось – це нормально. Ось, наприклад, у випуску передачі «Голос країни» один із учасників (Рожден Анусі, ефір 8.04.2012 – MS) заявив, що, мовляв, хлопчиків треба бити, і що більше, то краще. А якщо не бити, то хлопчик стане дівчинкою. Якщо він так думає – це його справа. Але то був не прямий ефір, а запис, монтаж, і за бажання режисери могли цього не пускати в ефір. Медіавиробники дуже часто не думають про можливі непрямі наслідки, що герой шоу може стати символом. Так само, як і слова цього героя стануть зразком для поведінки. Медіа дають ці зразки – вони повторюються і тиражуються.

Як батьки можуть запобігти негативним впливам, щоб дитина вчилася сама відрізняти, що добре, що погано?

Культуру перегляду телебачення не можна відривати від загального морального розвитку дитини, який має бути в будь-якому віці актуальним. Тобто дитина загалом має розуміти, що таке добре, а що – погано, і зокрема – щодо медіа. У німецьких програмах медіаосвіти для малечі є гарний приклад, який мені дуже подобається. Там програму телепередач порівнюють із меню ресторану. Дитина розуміє: якщо з’їсти всі страви з меню – животик болітиме. І вона починає розуміти: якщо передивитись усі програми – теж буде недобре. Вона усвідомлює, що має бути якась міра, ось це розуміння міри повинно розвинутись у дитини, і не лише на прикладі телебачення. По-друге, має сформуватись організованість власного життя: ти не завжди робиш те, що тобі хочеться – це допоможе уникнути залежності від медіа.

Вимирання «оф-лайнових» практик

Чи проводили ви опитування дітей щодо рівня медіакультури?

Звичайно, це ж дуже важлива частина експерименту. У нас була вхідна діагностика у вересні-жовтні 2011 року – зріз по школах, які беруть участь в експерименті, та опитування учнів із кількох контрольних шкіл, які не беруть участі в експерименті. Ми хочемо перевірити, чи буде ефект від навчання.

Коли діти вже будуть в 11-му класі, теж у вересні-жовтні 2012-го, ми знову проведемо опитування і побачимо, чи відбулися зміни, чи збільшилась критичність, порівняємо групи дітей за тими показниками медіакультури, які ми закладаємо: аспекти частоти, ставлення, мотивації.

А за результатами опитування – які медіа найбільш популярні серед старшокласників?

Головний результат першого зрізу – більшу частину вільного часу діти взаємодіють із медіа. Відповідно скорочується час для таких «оф-лайнових» практик, як заняття спортом, спілкування з природою, комунікація з друзями в реалі, спілкування з родиною. Якщо порівняти взаємодію з медіа та інші заняття, то це буде співвідношення, як два до одного, це доволі суттєвий дисбаланс.

До медіа ми також включали слухання музики – саме цей пункт був найбільш популярним, якщо говорити про частоту використання. На другому місці – комп’ютер, на третьому – телебачення.

Чи запитували, що саме діти роблять в інтернеті?

Точні результати я зараз не скажу, пригадую, що на першому місці – віртуальне спілкування: соцмережі, чати, миттєві повідомлення. До речі, коли ми запитували, що використовують діти для підготовки до уроків, то на першому місці виявились пошукові сервери, а вже на другому – підручники. Тобто нині інтернет-бум шалений, за три роки у нас удвічі зріс рівень використання інтернету у вільний час. Якщо 2007 року це було на рівні 30–40%, то зараз – 70% старшокласників.

А як щодо загроз в інтернеті – наскільки діти усвідомлюють їх?

Ми спираємось не лише на свої дані, а й на інші опитування – наприклад, те, яке публікували на«Онляндії». Найпоширеніша небезпека, яку називають діти – це шахрайство, тобто запити надіслати якісь смс чи гроші. Але насправді діти дуже несерйозно ставляться до нього: з одного боку, мовляв, я знаю, стикався, але з іншого – як нічого не боявся, як повідомляв свій телефон, так і повідомляю.

На мій погляд, головне, що має усвідомити дитина – якщо вона зустрічається в реальному житті з віртуальним знайомим, треба повідомити про це батьків чи інших дорослих, яким вона довіряє. І мати дорослих, яким довіряєш – це добре, це необхідно для власного благополуччя.

Ви плануєте обговорювати питання інтернет-безпеки на уроках медіаосвіти?

Так, до речі, коли ми подали програму на отримання грифу МОН, то на обговоренні комісії нам було рекомендовано збільшити обсяг останнього блоку, інтернет-безпеку. Ми його не дуже розгортали, бо його ж і до інших предметів включено. Однак нам порекомендували збільшити цей блок і за обсягом, і за змістом, щоб охопити більше ризиків і подати це як необхідний елемент медіакультури, медіагігієни.

Подібні правила і загалом повчання можуть спричинити протест чи негатив із боку учнів – той самий ефект забороненого плоду. Як боротиметесь із цим?

Це проблема не лише зазначеного курсу. У нас є багато такого ієрархічного у побудові відносин в освіті: коли дитині дають чітку інструкцію – дій так, і що ти там думаєш при цьому, виявляється нібито й неважливим. На мій погляд, медіаосвіта – це саме та шкільна практика, яка змінює таку ситуацію. Вчителі медіакультури мають бути особливо соціально психологічно компетентними. Тому що вони не лише передаватимуть якусь інформацію, а ще й демонструватимуть комунікацію. Тут треба не просто оголосити правила, перевірити їх і поставити оцінку, а спровокувати дискусію, активізувати когнітивні процеси у дітей. Найкраще, якщо вчителі працюватимуть у парі з психологами.

Плануєте залучати батьків до таких практик?

У межах експерименту є дуже важливий напрям позашкілля, де наразі опрацьовується модель сімейної медіаосвіти для дошкільнят і дітей молодшого шкільного віку. Там батьки з дітьми приходитимуть у медіаклуб і разом із психологом обговорюватимуть медійні теми, бо ж батьки іноді не знають, як правильно обговорити це з дитиною. Це тільки перші кроки, лише два роки цьому проекту, який проходить на базі Будинку дитячої творчості Подільського району міста Києва.

А як щодо медіаосвіти дорослих? Як ставитесь до ідеї створення спеціальних вечірніх курсів? 

Можна було б і платними ці курси зробити – і люди платили б. Це справді гостра проблема, адже засилля інформації завжди супроводжується дефіцитом потрібної інформації. Звичайно, така практика може бути. Але у нас не так багато людей на сьогодні, ми не можемо розпилюватися на все. Сподіваємось на співпрацю із зацікавленими громадськими організаціями. Зараз головне наше завдання – чітко відпрацювати шкільний етап зі старшокласниками, щоб медіаосвітній курс отримав нормативну форму. А потім дуже важливо попрацювати з молодшим віком. Для дорослих найкращий шлях на сьогодні – це самоосвіта.

Переглядів: 306 | Додав: Діва | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
avatar